ВСТУП 

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні, на мою думку, полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Розпочатий, було, після отримання суверенітету процес "українізації" суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надія перших "незалежних" років на те, що підо впливом соціально-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде "розмито", що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, - сьогодні видається доволі ілюзорною.   З "парадового боку" ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед слов'янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим - навчальним і довідковим - забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими.

Протягом останніх років українізацію помітно пригальмовують такі явища, як обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів. Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціальних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням. У свої роботі я хочу зазначити та проаналізувати основні тенденції змін мовної ситуації, а також висвітлити головні риси концепції державної мовної політики у незалежній Україні. 

Основна частина: Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була - вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні.

Щодо реакції нашої держави і суспільства, то тут, як завжди, коли справа стосується національного відродження українців, держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виваженості, толерантності та терпіння... Мабуть, аж поки не щезне останній "україномовний" українець. Або поки їх не залишиться стільки, як індіанців у Північній Америці або знавців рідної гельської мови серед ірландців. Що ж стосується широкого загалу українського суспільства, то йому постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови: то її якогось нібито надзвичайного значення для всього людства, а українців і поготів (незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття, а решта народів - увесь час); то необхідності її захисту - невідомо тільки від кого й від чого, хіба що від власної "ненормативної лексики" та псевдоанглійського засмічення; то надання їй, автентичній мові всього однієї шостої частини населення, до того ж некорінного, статусу другої державної. При тому постійно лунають модні дзвінкі фрази з вуст політиків про права людини, цивілізований підхід, буцімто європейську і світову практику. У сподіванні, очевидно, що ніхто з простих людей не шукатиме й не вивчатиме тих міжнародних документів. Тому що в них чорним по білому написано: "охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності їх вивчати" (Європейська хартія регіональних мов або меншин. Страсбург, 1992 рік).      З погляду інтересів держави і державного будівництва, нинішня ситуація з українською мовою в українській державі є просто незбагненною не тільки для західних сусідів, а й для колег по колишньому СРСР, а нині - СНД. Які чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови - одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Оскільки якщо в етносу немає своєї мови, то він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим більше нацією; немає окремого народу - немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: "Мова, Батьківщина, Віра!".

Другий Президент України з приводу нерівноправного нібито становища двох мов заявив: "Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може статися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний".   Хоча у своїй інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі обіцянки і надати російській мові статус офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від цієї ідеї.    Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі Л. Кучма заявив: "По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне.

Під час президентських виборів 1999 р. тільки один із кандидатів, а саме Юрій Костенко, представник національно-демократичних сил, наполягав у своїй програмі на необхідності розширення функцій державної мови. Серед инших 14 кандидатів 7 взагалі не згадували про мовні проблеми і стільки ж обіцяли надати статус офіційної або другої державної російській мові.    Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства.

Мовна політика і мовне законодавство України

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж у найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення мовної політики: 

Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

У багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот, а в державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних прав цих меншин.  У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність.

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою.

Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. За відсутності формальної дискримінації українців у колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 % від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни - 40 % (при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.

В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві.   Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної) українців.

Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:  "Державною мовою в Україні є українська мова.Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Один з найвідоміших документів "романтичної доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства України про культуру" (від 14 лютого 1992 року), декларує:  "Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (cm. 4).Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року):   "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.

Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.

Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cm. 9).   Нарешті, Закон України "Про видавничу справу" (від 5 червні 1997 року) встановлює:"У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.

Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою.Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади".

Виходячи з цього, логічним є ухвалення цілком нового закону "Про державну українську мову", який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут цілковиту безсистемність.   На сьогодні джерелом статусу української мови як державної (офіційної) є державне самовизначення української нації. Українська мова як державна (офіційна) має правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах всередині країни та при здійсненні публічних представницьких функцій у міжнародному спілкуванні. Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов'язкових умов для зайняття відповідних посад. Особи, що не зважають на ці умови, мають бути свідомими того, що їхній власний вибір може викликати для них несприятливі наслідки, пов'язані з певними вимогами, встановленими Законом. Громадяни України повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах публічного спілкування. Знання української мови є неодмінною умовою набуття громадянства України. При цьому кожен громадянин України є вільним у виборі мови або мов у приватному спілкуванні.

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо визначених функцій української мови державна мовна політика має бути скерована на досягнення таких цілей: утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і при здійсненні офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні; посилення функції державної мови як мови громадянства - об'єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і засобу зміцнення державної єдності України; утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки; утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови титульної нації.  Хоч наше законодавство створює в цілому сприятливі умови для розвитку української мови, поведінка влади у сфері здійснення мовної політики протягом останнього десятиріччя була відступницькою. У грудні 1999 року Конституційний Суд дав офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, наголосивши, що українська мова є мовою роботи державних органів влади та місцевого самоврядування, мовою викладання в державних та комунальних закладах освіти. Отже, Конституцією на державу покладено обов'язок забезпечувати "всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Але за весь цей час ми не мали жодного випадку, коли держава покарала б злісних порушників Конституції, які й не приховують, що Конституція їм не указ! Ще у 1991 році уряд колишньої УРСР схвалив Державну програму розвитку української мови на період до 2000 року. Минуло більше 15 років. Досі жодна посадова особа не прозвітувала про стан її виконання.

Політика "відсутности мовної політики" в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку домінантного становища російської мови. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону про мови і 10 статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинила домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України.

З моєї точки зору українська мова може утвердитися в українському суспільстві лише в результаті "ментальної революції", коли вона проникає до суспільного життя радше не як мовний, а як соціальний феномен, коли впровадження нової мови пов'язане із появою нових соціальних реалій. Так, нікого не здивувало, коли наприкінці вісімдесятих років мовою політичних опозиційних мітингів у переважно російськомовному Києві майже виключно стала українська, що призвело до появи нового мовного стереотипу: якщо політик говорить українською, він, радше за все, "прогресивний ринковий реформатор", якщо російською - "комуніст" та "реакціонер", що, до речі, змусило і компартійну номенклатуру перейти у публічному вжитку на українську, витворивши тим самим новий варіант "новомови", виголошуваної через парламентські мікрофони. Тобто вона стала мовою "антикомуністичної революції", отримавши тим самим хоча б  імідж "прогресивної".

ВИСНОВОК:  Таким чином, розгляд мовної ситуації в нашій країні, переконливо свідчить, що державна українська мова за 18 років із часу прийняття Закону України "Про мови в Українській РСР" і за час незалежності України державною фактично так і не стала. Необхідних заходів з ліквідації наслідків примусового зросійщення українського народу протягом попередньої третини тисячоліття вжито практично не було. Вимоги патріотично свідомої громадськості були фактично проігноровані чиновництвом майже в усіх галузях і на всіх рівнях владної вертикалі. Необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні, як того вимагає чинне законодавство, створені не були. Особливо це стосується сучасних галузей людської діяльності. Внаслідок цього українська мова, яку визнала рідною переважна більшість населення України, майже 70 відсотків (67,5%), поступово втрачає статус державної і фактично витісняється російською мовою.

Незважаючи на зазначені перешкоди, українська мова не втратила достатньо сильної креативної енергії. Нині, в умовах творчої свободи, почався активний процес формування соціяльно диференційованої культури на базі української мови, особливо інтенсивний в західних і центральних регіонах, а також у Києві, хоча цікаві явища у сфері елітарної української культури спостерігаються і в містах Східної України. Однак, в умовах жорсткої конкуренції з російською масовою культурою, культура українська, що перебуває в стадії формування, потребує підтримки з боку своєї держави, що ще раз підтверджує гостру необхідність ефективної мовної політики.

Але найважливішим, найважчим і найбільш загрозливим наслідком нинішньої "мовної політики" місцевого зросійщеного або національно байдужого чиновництва, наслідком, який може зробити малоактуальними решту міркувань і висновків, є те, що в незалежній Україні серед власне українського народу виростає і безперешкодно поширюється, як бур'ян у занедбаному полі, новий його різновид - люди, які є українцями генетично й географічно, але не духовно, українці за походженням, однак з незрозуміло якою мовою та культурою. Оскільки ту жалюгідну подобу російської, якою більшість із них розмовляє, назвати "вєлікім і могучім русскім язиком" навіть у затятого недоброзичливця всього російського язик не повернеться. Те ж саме стосується і їхньої "русской культури".

Я вважаю, що не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства.

Список використаних джерел: 

1.  Лариса Масенко. Мова і політика.

2.  Часопис "Ї" - 2004, №35 Володимир Пасько С. 22-24.

3.  Статистичний збірник "Освіта та культура на Україні", К., 1999, с.6.

4.  Анатолій Погрібний. Світовий мовний досвід та українські реалії. - К., 2003. - С. 7.

5.  Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. - С.189-192.

6.  Хмелько В. Два береги - два способи життя. Лінґво-етнічні структури та соціальні орієнтації правобережної і лівобережної України// DEMOS. - 1995. - №1(10). - С.18.

7.  Березовенко А. Посттоталітарна динаміка і перспективи української мови // Про український правопис і проблеми мови/ Відп.ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк-Львів, 1997. - С.124.

8.  Матіяш Б. Проблеми функціонування та розвитку державної мови в Україні: 90-ті роки ХХ століття//Державність української мови і мовний досвід світу. - К., 2000. - С. 273.

Іван Саюк

Прес секретар ЖОО ВО "Свобода"